Про себе:

Привіт.

Я собака… Люди недавно почали звати мене Малюк. Я й звик, хоча спочатку мені було все одно… і на те, як мене звуть, і на все навколо.

Я не буду розповідати свою історію повністю. В ній немає нічого цікавого та захоплюючого. Я просто жив та любив свою людину.

А потім вона поїхала. Я продовжував охороняти територію і чекав… З кожним днем ставало все холодніше і не було їжі, яка зігріває зсередини. Тож я почав звати на допомогу... І через деякий час через паркан почало перелітати щось їстівне! Хтось мене підгодовував, а ще кликали мене і хотіли зловити. Та я вже не довіряв людям.

Так пройшло багато часу, напевне… А потім я заснув і прокинувся, як я потім зрозумів, у лікарні. Це було дуже страшно. Настільки, що я не міг поворухнулися… просто сидів у кутку та дивитися на стіну. Це було безпечно. Навіть не їв від страху… Хоча їжа пахла так апетитно… Я не знав, чого від мене хочуть і нащо я тут, адже я вже давно нікому не був потрібен.

Мене лікували. Довго. Постійно приходили якісь люди і просто сиділи поруч. Ну і хай собі сидять — аби не били…

І от я опинився у Центрі Врятованих Тварин URSA. Тут багато собак і всі якісь… щасливі? Бігали собі, гралися. Я їх боявся. Всього боявся.

Але поступово почав звикати до всього: до людей — виявилося, що вони можуть не бити, а просто легенько торкатися, уявляєте?; до дорослих собак; до цуценят, від яких взагалі немає шансів сховатися — їм аби мені все обличчя облизати.

Я вже навіть можу вийти прогулятися, даю вести себе на повідку та, тільки тсссс…, люблю людей, які мною опікуються. І цуценят :)

Я не вірю, що мене хтось забере в родину… Хай краще цуценят забирають — в них все життя попереду! В мене є добрі опікуни, завдяки яким я живу в турботі та теплі, а ще смачно їм. Та все одно іноді мрію, що в мене буде свій дім та любляча родина…