Про себе:

Прривіт! Мене звуть Кентуккі. Це не перше моє ім’я, але людям подобається, та й мені ок.

За віком я не такий і старий, та з великим досвідом… Багато чого бачив у своєму житті. Але не все хочеться згадувати. Особливо останні кілька місяців, які я провів на вулицях Харківської області. Спочатку сам, потім прибився до військових. З ними тепло, їжа була, да і сховатися можна у бліндажі… Що ще треба? Ну, щоб за вухом почухали — це так доообре, що аж задня лапа іноді смикається :)

Потім мене привезли до Києва… Чогось одразу до клініки. Скажу вам чесно, там мені було не дуже. Кололи щось, мацали, смикали. Сказали, що треба лікуватися. А мені що? Аби тепло та безпечно.

Але потім…до клініки привезли кошенят! Я котів не сильно люблю, але ці маленькі… Кошенята, уявляєте! Нявчать, перелякані… А я ж знаю, що тут нема чого боятися. От і заспокоював їх…Дивився, щоб не сильно шкодили, коли освоїлися, а то почали вже розносити клініку! Няньчив, значить…

Та і настрій вони мені підіймали… Коли гасали навколо, я згадував своє безтурботне дитинство…

А потім їх розібрали… Ну і добре. Малим дім потрібен.

Я б теж хотів дім свій мати… І людей, щоб чухали за вухом. І біля батареї — люблю коли тепло. Розумію, що всі люблять малих. Вони ж такі гарненькі… Та все ж я маю надію…

Мені люди постійно кажуть, що я дуже хороший хлопчик… Може, хтось забере і мене у свій дім? Я й охороняти навчусь!

Але якщо не можете забрати, то нічого… Можна просто трішки допомогти… взяти під опіку…це коли щотижня чи щомісяця висилати трішки грошей на смачний корм…Я не люблю спричиняти незручності.